ІВАН ОГІЄНКО

На початку XX ст. визначною архітектурною пам'яткою давнього Брусилова залишалася Вознесенська Новоміська церква. Для брусилівців вона знаменна ще й тим, що в ній 1882 р. охрестили видатного українця — Івана Огієнка. А через 25 років, 11 червня 1907 року, у цій самій церкві відбулося вінчання студента Івана Огієнка з Домінікою Литвинчук.

Вознесенська церква, 1903 р.

Тривалий час Вознесенська церква була окрасою Нового Брусилова. Звели її на початку XVII ст., коли Нове місто інтенсивно розбудовувалося. Церква розміщувалася приблизно за 50 метрів на захід від теперішньої будівлі районної поліклініки. Попри те, що Вознесенська церква новіша за Староміську Воскресенську, перша письмова згадка про неї датується 23 роками раніше. Це видно із вкладного запису на Євангелії, подарованої Євдокією Бутович брусилівській Вознесенській церкві 1641 р., тобто відразу після того, як родичі викупили її з татарської неволі.

У часи Руїни Вознесенську церкву разом із замком Бутовичів спалили татари, через що Новий Брусилів довго залишався без власного храму. І лише 1709 р. жителі містечка на місці старої церкви почали будівництво нової, в українському стилі з трьома банями, подібної до Воскресенської.

Після повернення у наш край польських власників церкву почали переробляти під уніатську. Довго тривала ця тяганина. І лише 1770 р. за підтримки Фелікса Щенсного Чацького оздоблення Вознесенської церкви було закінчено, а саму церкву освятив консисторський писар Павло Урбанський з дозволу митрополита Феліціана Володкевича.

Дзвіниці при церкві не було. Її звели тільки 1803 р., а при ній за старою традицією побудували дві крамниці й комору. Крамниці при дзвіниці слугували шинком, де продавали братський мед. Пізніше крамниці й комору здавали в оренду.

1836 р. під час великої пожежі Вознесенська церква згоріла. Через три роки на місці, де нині розташована районна поліклініка, розпочалося будівництво нової кам'яної однобанної церкви. 1846 р. Вознесенську церкву освятили. Перед нею звели розкішну високу кам'яну дзвіницю з крамницями та коморою. 1897 р. в крамницях при дзвіниці побудували трактир, але він проіснував недовго.

Визначною пам'яткою старовини давнього Брусилова, яку майже повністю знищила місцева влада протягом 1930—1980 рр., вважається польський архітектурний комплекс на лівому березі Здвижа при в'їзді в містечко. До цього комплексу входили: римо-католицький костьол, капуцинський монастир з підземними ходами, монастирський сад, «польський» цвинтар, фундушева школа. З центрального входу його було обнесено довжелезним цегляним муром.

Костьол Зішестя Святого Духа і капуцинський монастир, 1957 р.

Римокатолицький костьол Зішестя Святого Духа і капуцинський монастир при ньому побудував Фелікс Щенсний Чацький у 1780 р. Догоджаючи побожності вірян, він придбав для свого костьолу два тіла Св. мучеників — Феодора та Ілюміната, з яких перше з краплею мученицької крові урочисто доставили до Брусилова 22 червня 1789 року. На честь засновника костьолу польські зодчі намалювали на його внутрішніх стінах дві картини: на одній було зображено Фелікса Чацького, а на іншій — його померлу дружину Катержину Малаховську (Маяховську). Помер Фелікс Чацький 2 червня 1790 року, його поховали у склепі при брусилівському костьолі. На той час при ньому вже існувала брусилівська римокатолицька парафія, куди, крім самого Брусилова, входили 27 околичних сіл. Кількість вірян становила близько півтори тисячі осіб.

17 (4) березня 1917 р. у Києві зорганізовано громадський керівний орган українських земель — Центральну Раду, а 29 березня скликано установчі збори вояківукраїнців. Замість ліквідованих жандармерії та поліції в українських губерніях почали створювати губернські, повітові, волосні та міські управління міліції.

На той час найчисленнішим класом у соціальній структурі українського суспільства було селянство, і часто поняття «народ» та «селянство» сприймалися як тотожні. Крах монархії викликав надзвичайно гостру боротьбу селян проти влади поміщиків. Селяни самочинно захоплювали майно панських маєтків, вважаючи, що тим самим повертають собі колись украдену працю. Деякі факти нерідко свідчили про звичайні селянські погроми, коли люди розбивали та руйнували все, що траплялось під руки. Нищили ліси, спалювали будинки. В одному з листів до Івана Огієнка священик брусилівської Воскресенської церкви Іван Погорєлов з цього приводу писав:

«Не кажу про стан всієї держави, а кажу тільки про Брусилів. До сих пір у нас були люди як люди, але хвиля дійшла й до нас. Винуватцем цього люди вважають, здається, Мандрику, нинішнього повітового комісара, який щоб привернути людей на свій бік, почав розголошувати по повіту, що поміщицьке добро — ваше і його можна забирати. Це людям сподобалося, спочатку любителям чужої власності. У нас в Брусилові взялися і за ліс. Возили хто хотів і скільки хотів. Шкода березового гаю навпроти Вашої садиби, яка вже вся просвічується. Вечорами починається стрілянина, народ заляканий. Вночі грабунки».

30 (17) грудня на Софійській площі Києва пройшов парад Вільного козацтва. У ньому брали участь 16 київських куренів і представники Вільного козацтва із столичного передмістя, серед яких Іван Васильович Огородник (вуличне прізвисько Минка), його брат Левко та священик брусилівської Воскресенської церкви Іван Погорєлов. На молебні був Іван Іванович Огієнко.

19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в'їхала в Київ та оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. Через тиждень було сформовано Кабінет Міністрів УНР, в якому міністром освіти призначено Івана Огієнка. Головою Директорії залишався Володимир Винниченко, Головним Отаманом — Симон Петлюра. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому із селян, робітників та інтелігенції.

Під час молебню на Софійській площі

 

16 листопада 1919 р. о 23 год. 7ма Польська дивізія генерала Крайовського зайняла Кам'янецьПодільський, де тоді перебував уряд УНР під керівництвом Уповноваженого Міністра професора Івана Огієнка. Поляки пускали поголоски, ніби вони прийшли на запрошення українського уряду, але, як зазначав І. Огієнко, «в поляків не було на те ніякого письмового документа».

Метою окупації польською армією частини України восени 1919 р. було відновлення Польщі в межах 1772 р., що вимагало включення Правобережної України до складу Польщі. Проте полякам заважали більшовики та війська З'єднаних Сил Південної Росії. Припинення просування польських військ у напрямку Києва дало змогу більшовикам розбити денікінців, а тому з весни 1920 р. Польща мала намір відновити військовий похід на Україну.

22 квітня 1920 р. між Пілсудським і Петлюрою було підписано Варшавський договір — угоду про визволення України від більшовиків. Згідно з ним, визнавалось право УНР на незалежність та самостійне державне життя, а Директорію, очолювану Петлюрою, — верховною владою в Україні. Встановлювалася лінія кордонів між обома державами по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Так, керівництво УНР в особі Головного отамана С. Петлюри визнавало українські землі Галичини із центром у Львові такими, що належать до Польської держави. Саме цей фундаментальний факт став підставою для найжорсткіших звинувачень Петлюри у зраді національних інтересів.

 

 

Іван Іванович Огієнко — міністр віросповідань УНР, ректор Кам'янецьПодільського українського державного університету (сидить у центрі) з дружиною Домінікою Данилівною (сидить ліворуч), дітьми Анатолієм, Юрієм та друзями, 1920 р.

 

 

 

 

Селяни Забашти. Четвертий праворуч Петро Данилович Литвинчук (рідний брат Домни Литвинчук, дружини Івана Огієнка), 1960ті рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Gravatar
Posted by Вікторія Атаманчук Sunday, January 17, 2016 8:00:00 AM

Comments

Comments are closed on this post.