ІВАН ОГІЄНКО

Науково-дослідний центр огієнкознавства

Валерій Радецький, член Національної Спілки  художників України, учасник багатьох вітчизняних та міжнародних виставок і пленерів, належить до тих митців, чия молодість (нар. 1958) виявляється у невтомній працездатності, а зрілість – у власному погляді на світ. Художник не тільки за професією, а й за духовним покликанням.

Він живе мистецтвом і перетворює на нього все, що його оточує, залишається в пам'яті, лягає на серце. Тоді починають бриніти дзвіночками фарб спогади про бабусину хату («Чекання»), сяють райдужним мереживом білі вишивані рушники («Рушники»), зливаються в обіймах стрімкого танцю вівчар з гірською полониною («Карпатські ритми»), струменіє сопілковою мелодією тонке стебло макової квітки («Червоний мак літа»). І годі буде відшукувати першоджерела: вони у розсипах натурних олівцевих начерків, олійних етюдів, акварельних аркушів, що утворюють живописні цикли, складаються у кольорові симфонії. Акварелі Валерія сприймаються артистичними імпровізаціями на сяючій клавіатурі фарб, сповнені пружного ритму, колористичної терпкості, вібрацій барвистих акордів. Насичені світлом і тінню, вони виткали химерні лаштунки видимого світу, за якими передчуваються ірреальні обрії мрій і поривань. Колір стає виміром всієї творчості. Він полум'яніє, виблискує, дзвенить, світиться, він творить форму, бавиться нею, розпорошує на безліч складових, з яких викладає мозаїку землі і неба. Несподівано, всупереч змінним і нетривким суцвіттям відтінків народжується відчуття злагоди і гармонії. І починаєш усвідомлювати провідну думку митця – апріорність краси. Приміта особливого хисту Валерія – робити кожний твір зародком прекрасного. Наче недбало, пригорщами, розсипана живописна розкіш по аркушах і полотнах. Вона обертає натурні штудії на довільні арабески жіночої принади, портретні ескізи на елегантні силуети, де лінія стає носієм думки про неповторність кожної особистості. Культ краси трансформує пленерні етюди у нескінченні варіації на тему «Я відчуваю», замість зображального «Я бачу», всі творчі спроби зводить до єдиного – відчуття краси.  Навіть незручно сьогодні згадувати таку естетичну банальність – навкруги стільки бридкого, мізерного, з усіх боків стискають нудні справи, дрібні бажання, а над усім панують і зависають темною хмаркою думки про «хліб насущний». Та у майстерні художника твориться чистий живопис, що матеріалізує чисте почуття. Наприкінці минулого століття відомий художник писав нареченій: «Хочу відрадного. Буду писати тільки відрадне». Йому вторував його сучасник: «Краса – ось наша релігія». Ці слова згадуєш у майстерні В. Радецького, коли розглядаєш сповнені скорботи аркуші і полотна «Реквієму». Присвячені тій миті вічності, що між народженням і смертю, тому проміжку часу, який ми звемо життям, вони викликають питання: «Чи може народжувати красу страждання, біль, горе? Чи може зачаровувати жертовна покора, що силоміць схиляє голову перед невгамовною долею?». І розумієш, що у Валерія – може. «Реквієм» співає магічними синіми сполученнями, проливається у душу повільними мелодіями спадних ліній, проникає у серце тривогою скупченої «хорової» композиції. Хто ж він, Валерій Радецький ? Аранжувальник фарб і тонів чи художник звуків?  І що маємо зробити ми, відвідувачі не частих вернісажей, щоб увійти в його всесвіт?  Гадаю, нам лишається небагато: навчитися «слухати» живопис і «бачити» музику кольорів. Тоді ми будемо здатні  зрозуміти, що сенс творчості Валерія у ствердженні краси, як вічного прояву стихії буття, а душевне покликання – «нести в життя яскравий колір радості».

Джерело: http://www.ex.ua/view/95263179

Posted by Вікторія Атаманчук Sunday, November 01, 2015 1:07:00 PM

Comments

Comments are closed on this post.